Сергій Яровенко, ветеран військової служби, учасник АТО/ООС

АЛЕКСАНДР МАРКОВИЧ. 7 УТРА (7 РАНКУ).

Завдяки ФБ мені пощастило – познайомився з автором книги «7 утра» Олександром Марковичем (щоправда прізвище – псевдонім), а відтак прочитати досить таки нетривіальний роман, який сміливо можна віднести до жанру шпигунського детективу.

Усі твори художньої літератури особисто для себе я поділяю на 4 категорії:
1. Читаються запоєм. Відкрив, прочитав, закрив.
2. Читаєш по трохи і відкладаєш для того щоб розтягнути задоволення.
3. Читаєш і відкладаєш на деякий час щоб переосмислити фрагмент.
4. Читаєш до 17 сторінки (читачі, які полюбляли бібліотеки зрозуміють) і відкидаєш – не моє.

Так ось. «7 ранку» для мене одночасно і 2-ї, і 3-ї категорій (ні, могла бути і б першої, але обсяг в 532 сторінки і інформація, яку треба осмислювати.
Не буду переповідати фабулу (комусь може буде нецікаво читати), зупинюсь на головному.

Події роману відображають з перервами період 60-х років минулого століття – теперішній час. Хитросплетіння роботи спецслужб, війна на території Донбасу, усвідомлення свого місця у цій війні і в сучасному житті країни, на території якої іде війна, відношення до цієї війни різних груп населення: на фронті і в тилу, в місті і селі, в Україні і в московії. Добро, зло, любов і ненависть, дружба через десятиліття не чорно-білими смугами, а з їх кольоровими відтінками.

Деякі момент книги дуже важкі для морального сприйняття, особливо ті, де мова йде про особливості сучасної російсько-української війни і місця в ній конкретної людини. Ці моменти спочатку діють з якоюсь відштовхуючою силою, спочатку (як особисто на мене) неприйнятні, але, коли читаєш книгу до кінця все стає на свої місця і розумієш задум автора.

Саме тоді розумієш і суть назви книги. Оті сім ранку – це час нашої країни, яка вже прокинулась від ночі, попила кави (крові), але попереду ще цілий день з його удачами і проблемами, день, який буде вести до здобутків (я сподіваюсь на це з якоюсь долею впевненості).

Також у цій книзі ви знайдете дуже цікавий погляд на історію українських земель і українського народу з самих найдавніших часів (не лякайтесь, дуже стисло, але напрочуд оригінально і навіть мотивуюче), пояснення до розміщення кольорів нашого державного прапора, сенс всім відомих гасел: «Україна понад усе», «Слава Україні», «Слава нації».

А для «підігріття» інтересу до книги у ній розповідається зокрема і про долю сина ВВП, так, так, того самого!

У романі є два епізоди, які заслуговують, щоб по їхній фабулі були зняті короткометражки – настільки яскраво і динамічно виражені. Хоча й в цілому по книзі міг був би зроблений досить таки непоганий шпигунський серіал.

Наразі мова книги – російська, але з використанням вставок українською. І це вставляння настільки грамотно вбудоване, що лише підкреслю його необхідність. Та ще й при цьому фраз, які вимовляють герої українською не завжди підкреслюють українськість душі і помислів.

Дуже сподобались ремарки, які переносять по закінченню епізодів на 4/5 років вперед. Такі ремарки вдало підкреслюють хід і книжкової розповіді, і недалекого минулого і сьогодення, і майбутнього українського життя.

Окрема вдячність автору за епілог. Він настільки потужний і яскравий, що ….

Висновок: «7 утра» - книга про наше сучасне життя, яку потрібно читати! Рекомендую!

Це інтерв'ю мало з'явитися на світ місяць тому. Принаймні, така була обіцянка автора — російської журналістки на ім'я Дар’я. Дівчина знайшла мене у Фейсбуці і представилася оглядачем Інтернет-газети (назва газети хай буде “В”). Протягом трьох годин я щиро відповідав на її запитання стосовно роману “7 утра”. Після цього за тиждень погодив текст інтерв'ю, який мав розміщуватись на сайті газети. Проте раптом Дар’я зникла. З оглядкою на пошук “іноагентів” в незалежних російських ЗМІ дивним це зникнення не виглядає. Тому я вирішив самостійно викласти інтерв'ю у тій редакції, що була погоджена.
З повагою до журналістської праці,
Олександр Маркович, автор роману “7 утра”

В УКРАИНЕ — 7 УТРА
интервью с автором приключенческого романа «о людях и оккупантах»

Украинский журналист и медиа-детектив Александр Маркович писателем себя не считает. Тем не менее, написанный им роман завоёвывает сердца читателей на Украине и в России. 500 страниц текста увлекательно рассказывают о жизни украинцев во время Майдана и военного конфликта на Донбассе. Нам удалось вызвать автора книги на откровенность.

 — Александр, в центре романа «7 утра» романтическая связь украинской девушки Зоряны и ленинградского студента по кличке «Путька», будущего президента России. Извините, Вы сами держали свечку или кто-то Вам рассказал? Если же это выдумка, то не слишком ли дерзкая и фантастическая?

— (Улыбается. — Автор) То, что молодой Путин катался на лыжах в украинских Карпатах — это факт. В нулевых я даже что-то такое слышал от жителей Славского, когда там отдыхал... Позднее о карпатском вояже вашего президента шла речь в его воспоминаниях. Книга называлась «Владимир Путин. Дорога к власти». Раньше эта прилизанная автобиография «царя всея Руси» была доступна в Интернете. Сейчас найти её невозможно. Говорят, власти наложили запрет… Ну подумайте сами: молодость, горный воздух, алкоголь разве не могли дать волю гормонам? С другой стороны, в романе нет однозначного месседжа, что Путька и Путин — одно и то же лицо. «В новом президенте РФ Зоряне Якивне привиделся Путька» — именно так написано в романе. Привиделся. Хотя, в прессу то и дело попадают материалы о внебрачных связях Путина и его байстрючках. Так что… решайте сами, выдумка это или нет. Но ведь роман-то не об этом.

— Хорошо. О чём тогда роман?

— Роман о том, как медленно восстанавливается независимость страны, попавшей под пяту огромной и жестокой империи, пропитанной ложью и пренебрежением к человеческим жизням. Чужим и своим.

— Вот как? Но вы же устами простой украинской женщины утверждаете, что русские и украинцы — это один народ?

— Я помню монолог Зоряны Якивны наизусть: «Володимир Володимирович, чи розумієш ти різницю між народами України і Росії? Хто є росіянин в Росії, і хто українець в Україні? Від кого з’являються діти? Невже тобі досі не зрозуміло, що ми — єдина нація, єдиний народ. І так жорстоко вбивати людей на Донбасі — це є гріх. Це гріх, за який ти будеш відповідати. Перед людьми і Богом. Ти захлинешся материнськими сльозами, якщо не виведеш війська з України. Схаменись, Володимир Володимирович!»

— Ну вот, так она и говорит: единая нация, единый народ...

— Эти слова — почти слово в слово — мне на камеру сказала уже покойная сельская женщина на Житомирщине. Её молодость и зрелость пришлись на времена СССР, она даже была каким-то депутатом. Вообще, Зоряна Якивна во многом списана с той женщины... Да, героиня романа считала вот так. Сын её за это критиковал; сосед-дачник, пока не оказался в лапах ФСБ, считал, что украинцы и русские — это не братские народы, а соседи по нарам. Люди разные. Все имеют право думать. За «мыслепреступления» в Украине не преследуют.

— Однако, есть совместная тысячелетняя история. Может, когда-то русские и украинцы отличались, но со временем эти отличия нивелировались. Поэтому, пусть с натяжкой, но говорить о едином народе вполне уместно. Разве не так?

— Я склонен считать, что каждая раса имеет уникальные черты, как-то предопределяющие поведение и общие ценности. Но в чистом виде рас не существует. В украинцах больше от европеоидной расы, в большинстве жителей России — от монголоидной. Поэтому разговоры о единстве ведутся, как правило, в угоду каким-то надуманным соображениям.

— Вы расист?!

— Какой же я расист, если раньше считал себя русским, а теперь являюсь украинцем и бандеровцем?! Расисты из расы в расу так не перепрыгивают (смеётся. - Автор). И, кстати, расовые отличия сами по себе никоим образом не вызывают ненависти и агрессии к другим расам.

— Пусть будет так. Давайте вернёмся к роману. С Вашего позволения, я зачитаю анонс.

— Будь ласка.

— 2015 год. Частный детектив из Санкт-Петербурга вместе с коллегой из Одессы проводят эвакуацию жительницы Донецка на подконтрольную Украине территорию. Детективам на коммерческой основе помогают офицеры украинской армии. Один из офицеров, мобилизованный бизнесмен Владимир Коваль, является сыном питерского студента по прозвищу Путька и карпатской девушки Зоряны. Коваль становится свидетелем преступления бойцов добровольческого батальона, захвативших груз с деньгами президента Украины… Этот факт действительно имел место?

— Скажу так: многое из того, что было написано в романе, впоследствии подтвердилось в публичном поле.

— Понятно. Читаю дальше: преступление «нациков» расследует старый друг Коваля, полковник СБУ Борис Дзюба. На украденные деньги положили глаз сотрудники МГБ ДНР, ГУ ГШ ВС РФ и ополченцы. За ситуацией наблюдает ФСБ; ей помогают агенты «Гимназист», депутат Верховной Рады, и агент «Роман», экс-командир добровольческого батальона... Вас на Украине не обвиняют в том, что в романе слишком много изменников? Или, как у вас говорят, «зрадников»?

— Как измерить зраду? Её МНОГО или СЛИШКОМ МНОГО?.. Существуют два типа идейных зрадников. Первые плохо учились в школе и не читали книг. Они не знают истории и не понимают простой вещи, что тот или иной оккупант не собирается сделать жизнь людей на захваченных территориях богаче и счастливее. Вторые прекрасно осознают грабительские планы врага и стараются приспособиться, каждый на своём уровне. И первые, и вторые готовы изменить Украине в любой момент. К сожалению, таких людей — миллионы и тысячи. Если точнее, каждый пятый житель Украины. Но, надо сказать, день ото дня их становится меньше — в маршрутках всё реже звучит российский шансон, в плей-листах школьников российская попса вытесняется качественной музыкой, а бизнесмены, заглядывающие в рот империи, зарабатывают меньше по сравнению с теми, кто ориентируется на запад.

— Верится с трудом… Но продолжим анонс книги: заместитель директора ФСБ генерал Сиротюк получает информацию, что Коваль является бастардом президента РФ Владимира Путина. Сиротюк понимает последствия, к каким может привести появление «внебрачного сына» президента России с бендеровскими корнями. В ситуацию вмешивается загадочная камер-коллегия. На кону — будущее Украины и существование государства Россия… Вы в самом деле думаете, что будущему России угрожает какой-то капитан Коваль?

— Будущему России угрожает любая правда. Будь-то информация о жизни Путина и его ближайшего окружения, включая детей и внуков; или цифры из закрытых государственных архивов и так далее. В этом смысле роман «7 утра» не является документальным свидетельством, но правдиво описывает небольшой исторический отрезок жизни россиян и украинцев. И поэтому представляет гипотетическую угрозу путинскому режиму.

— Ой ли?

— Что есть — то есть. Одного из моих читателей в Санкт-Петербурге через неделю после того, как он получил электронную книгу «7 утра», вызывали в полицию. Оперативники интересовались, как он относится к «бендеровцам». К другому читателю, москвичу, которому я отправил бумажную книгу «7 утра», пришли и пригрозили обыском. Близкие друзья и родственники из России просят выслать им книгу, но я их отговариваю — мало ли...

— Можете сказать, какое количество Ваших книг пересекло границу?

— Бумажных — около двухсот; электронных — раза в два больше. Одна из книг, кстати, добралась до московского офиса «Газпрома» (невинно улыбается. — Автор)... Есть один российский издатель, с которым мы заключили любопытный фьючерсный договор. А именно: он будет первым, кто получит права на публикацию книги «7 утра» после смены власти в Кремле.

 — В Интернете я видела фотографию российского писателя Дмитрия Быкова, держащего в руках роман «7 утра». Вы с ним как-то сотрудничаете?

— Дмитрий Быков — литературный Бог. До сотрудничества с ним я не дорос. Могу только мечтать о разгромной рецензии своего романа, если, конечно, Дмитрий его прочитает… А о том, кто и где сделал фотографию Быкова с книгой, мне ничего не известно.

— Вы не боитесь, что Вас обвинят в экстремизме? И, не приведи господь, отравят «новичком», как хотели отравить Быкова?

— В выходных данных книги я принёс извинения читателям за мысли и реплики персонажей, которые могут носить оскорбительный характер и восприниматься как экстремизм, основанный на ксенофобии и ультранационализме. А что касается «новичка» — как будет, так будет. Я ведь не ради хайпа писал роман, и даже не для денег или писательской славы. «7 утра» — это маленькая капля в чане, в котором варятся добрые дела, изменяя мир к лучшему. Обойтись без жертв в этом деле ни у одного поколения не получилось.

— Мир изменять, конечно, надо. Но поможет ли Ваша книга урегулировать ситуацию на Донбассе?

— Вы считаете, что функцией художественной литературы является достижение межгосударственных соглашений? Как по мне, можно ограничится информационно-просветительской, воспитательной и развлекательной функциями.

— Но все-таки, как будет развиваться конфликт на Донбассе?

— Конфликт на Донбассе не существует сам по себе. Судьба этих территорий завязана на Россию и Украину. Встречая 1991 год, мы не предполагали, что коммунистическое чудовище через восемь месяцев сдохнет. Так и тут: Россия — это очень тяжелый, громоздкий, неустойчивый и трудноуправляемый самолёт, который может рухнуть в любой момент. На города и веси.

— А Украина?

— Если продолжить ассоциации с самолётами, то Украина покажет всему миру фигуры высшего пилотажа и мягко приземлится.

— Лётчиком будет президент Зеленский? Я слышала, что он преуспел лишь в игре на рояле...

— Давайте не будем о Зеленском. Пока. Скажу лишь, что он и его команда подкидывают столько сюжетов для острых политических детективов, что, скорее всего, я напишу продолжение «7 утра».

— В романе говорится про Русь-Украину. В Киеве теперь это модно?

— Глава о Русь-Украине появилась в книге до того, как о новом названии страны заговорили с экранов телевизоров. Лично я не сторонник голого переименования, но как один из шагов по отдалению от империи — может быть. С одновременным переименованием России в Московию (подленько улыбается. — Автор).

— А Вам не стыдно глумиться над памятью Петра Первого?

— Вы о Мазепе, который отказывает сифилитику Петру Первому в однополой любви (смеётся. — Автор). Не стыдно.

— Разговор у нас не получается. Думаю, из-за Вашей русофобии. Извините, что побеспокоила Вас…

— Удачи Вам! Желаю поскорее увидеть балет по телевизору и книгу «7 утра» на прилавках российских магазинов! Осталось недолго!..

Олег Локтев, художник-карикатурист

Рецензия на роман «7 утра»

Когда тебе за сорок, не так-то просто открыть книжку. Имеется в виду, художественную. Почему? Да потому что ты уже впитал в себя шедевры мировой литературы, после которых многие творения кажутся фальшивыми и неправдоподобными. Но, открыв однажды роман «7 утра», написанный Александром Марковичем, я с головой ушёл в реальность. Я будто проехался раздорожьем российско-украинской войны и услышал торжествующее улюлюканье человеков, ранее казавшихся «братьями»; будто сопровождал тела погибших бойцов в украинские города и сёла. Делая паузы после прочтения аховых эпизодов, я материл власть и слепых обожателей ненавистной московской империи. И будто это я, а не главный герой, делал выбор между женой и любовницей...

Это единственная книга, прочитав которую, я снова открыл первую страницу. Знаете, какой сюжет меня захватил?

Генерал-майор Микола Стрельбицький, доктор юридичних наук, професор, академік

Відгук на пригодницький роман «7 утра»

Роман видався досить контраверсійним, суперечливим, дискусійним, багатогранним, що охоплює різномаїття сучасного життя. У своїх відгуках прихильники і опоненти його висловили чимало цікавих думок. Не буду їх повторювати.

Мені імпонує те, що у автора біля 20 років тому я призначався науковим керівником по його кандидатській дисертації. А тепер в його особі відкрив для себе талановитого письменника, у стилі сюрпризного Гоголя, здатного блискуче імпровізувати життєвими і суспільно-духовними ситуаціями! Бравісімо йому за це! У нього відкрився новий невичерпний потенціал! Отже, подальших успіхів Тобі, мій талановитий Учень. Нехай і надалі Тобі сприяє успіх та щире визнання вдячних читачів!

Валерій Пекар, підприємець, викладач бізнес-шкіл

Александр Маркович

7 утра

В обгортку гостросюжетного роману про офіцера української розвідки, який виявляється незаконнонародженим сином президента РФ Владіміра Путіна, загорнуто велике художнє полотно про темний зворотній бік російсько-української війни. Контрабанда, рейдерство, збирання данини на блокпостах, торгівля волонтерською допомогою, «трофеї» та «підробіток на стороні» становлять невід’ємну частину цієї війни — напевно, як і будь-якої війни. Російськими агентами наповнені штаби всіх рівнів, співробітники ФСБ гуляють Києвом як вдома, а за гроші можна купити майже все, решту — за великі гроші. Все це є неприємна правда, що не вписується в ура-патріотичну картину, якою ми хотіли би себе потішити.

Водночас це дійсно гостросюжетний роман про розвідників і контррозвідників. СБУ, ФСБ, ГУР та ГРУ, СВР, МГБ «республік», добробати, кримінальні клани та олігархічні групи — кожен грає свою гру, що переплітається, накладається одна на одну, і все завжди йде не так, як заплановано. Запобігання витоку інформації призводить до протидії інших структур своєї країни, які вважають твою операцію ворожою, а завчасне попередження інших структур задіє десятки подвійних і потрійних агентів. Звичайна начебто історія — конвой з контрабандою відправився з підконтрольної Україні території, але на місце призначення не прибув — виявляється складною грою чи не десятка суб’єктів, та й сам конвой, як з’ясовується, зовсім незвичайний.

Роман тримає читача у напруженні, закручуючи взаємопов’язані історії кількох спецоперацій та десятка головних героїв. Ніхто з них не янгол. Любов до сім’ї, жадібність, мужність, егоїзм, патріотизм, підлість, вірність юнацькій дружбі, зневіра перемішані так, що розділити їх неможливо. І в цьому вирі подій та емоцій кожен, хто воює за Україну, дуже непросто знаходить для себе власну відповідь на запитання, навіщо це робить.

Цей роман не сподобається тим, хто хотів би бачити просту картинку, яку можна розповісти дітям молодшого шкільного віку. Цей роман сподобається тим, хто хоче розуміти, як складно воно є насправді. Назва роману — метафора щойно народженої нової української держави, в якої все попереду.