анатолій долинний: роздуми над підручником з історії

26 листопада 2012

АвториАнатолій Долинний, Антоніна Філоненко

Замок на обкладинці цього номеру Security UA цінний не своєю оборонною функцією, а нагадуванням про історичний урок, який він собою знаменує. Відповідь на питання, чому єдиною фортифікаційною спорудою на колишньому оплоті української козацької державності — Запоріжжі — є садиба царського генерала, на диво може бути застосована до питання, чому так важко даються процеси упорядкування сучасної українськї держави, включаючи і сферу бізнесу, в тому числі, безпекового.

zap dol2Проводячи паралелі, не хочеться заглиблюватися в історичні факти, які, взяті по окремості, можуть виявитися досить спірними. Важливіша загальна картина епохи та уроки, які сучасники можуть винести чи не винести з неї. Запоріжжя починалося як незгода з соціально-економічними порядками, нав'язаними пануючою Польщею. Ставши регіоном, який дійсно почав відігравати певну роль, у якому з'явилася нова соціальна група, заснована на ініціативних втікачах від утисків, воно почало зазнавати процесів унормування та одержавлення. Козацька держава дійсно проіснувала досить значний час, але кінець її був безславний, а землі були роздані Катериною ІІ, яка була лише щаслива ліквідувати “политическое уродство”, царським вассалам.

Не варто з'ясовувати, на кому лежить історична відповідальність за втрачену державність: є один очевидний ворог — відсутність стратегії власного розвитку. Невміння організовувати своє оточення, облаштовувати майбутнє не лише для себе, а й сина, його нащадків і далі — це відсутність на рівні окремої людини стратегії, яка мала б виходити за межі власного помешкання, місцевості, області і, зрештою, держави. Наслідки від того, що усі зусилля пішли на латання сьогоденних прогалин, транслювалися у майбутнє — хутірською ментальністю з її невмирущим гаслом “моя хата з краю”.

Так само не варто з'ясовувати, на кому з сьогоднішньої влади лежить відповідальність за те, що у держави, у декілька разів більшої за території Вольностей Війська Запорізького, теж немає стратегії, що у ній не будуються заводи, не розвивається інноваційна промисловість чи сільське господарство. Відповідальність у будь-якому разі спільна: і за реформу земельної галузі, і за податкове законодавство, і за більш близькі до індустрії безпеки проблеми — надання державою безпекових послуг. Далеко за прикладом ходити не треба - навіть прибуткова частина підрозділів Внутрішніх військ наповнюється коштами за охоронні послуги, надані військовослужбовцями. Та в цих умовах лише одиниці з професійної спільноти звертають увагу на те, що на їх очах чиновники створюють собі зручну базу для зловживань, мимохідь втручаючись у конкурентне середовище ринку, і без того досить ускладнене. Не так багато бажаючих довести державі, що згідно зі стратегією розвитку, яку вона повинна розробити і реалізувати, її функцією має бути виключно держзамовлення, а не конкуренція з приватними підприємствами. Довести — або погодитися з тим, щоб чиновники та політики відбирали у населення роботу, а разом з нею можливості розвиватися.

Хутірська ментальність також шкодить індустрії безпеки, істотно обмежуючи коло замовників. Коли своєю безпекою не опікується нація в цілому, більшість людей не схильні думати далі власного двору чи квартири. Та й чи потрібна розвинена індустрія безпеки державі, у якій воюють зі співплемінниками, щоразу закликаючи на допомогу зовнішні фактори — чи то Європу, чи то Росію? Це теж, до речі, невипадкова історична паралель — ледь не кожен новообраний гетьман на Запоріжжі починав з визначення зовнішньополітичних пріоритетів, а точніше з пошуку зовнішньої сили, яка підтримає не зовсім консолідовані внутрішні. Звісно, в умовах перебігів від одного союзника до іншого стратегія розвитку козацької держави не вимальовувалася, що можна сказати і про сьогодення.

Що при цьому роблять співвітчизники, розчарувавшись у пробах синхронізувати власну стратегію життя з неіснуючою стратегією держави? Першою реакцією багатьох, як і півтисячоліття тому, є покинути все і втекти — колись на південний Великий Луг, зараз — просто за кордон. Звідти, зрозуміло, неможливо, та і немає сенсу намагатися осягнути роль покоління, яку воно має виконати, щоб не лишитися в історії як покоління байдужих. І роль ця лягає на плечі тих, хто залишається у переконанні, що за кордоном насправді не краще, натомість в Україні — великі можливості і ще не реалізований потенціал, багато роботи, а тому — цікаво.

Ситуація, звичайно, непроста, адже століттями сформована ментальність зусиллями групи зацікавлених людей так просто не подолається. Проте на думку цієї групи, саме зараз визрівають умови для змін. Приходить усвідомлення того, що сама по собі державність, яка дісталася українцям, ще не є приводом для гордості за державу: чисті вулиці, розвинуті підприємства і соціальна сфера — це результат роботи, яку має хтось робити, причому, не найнятий за кордоном менеджмент.

Що робити цим позитивно налаштованим людям у середовищі, де пропозиції будь-яких змін нашовхуються на байдужість чи спротив? Найочевидніша відповідь — шукати інших позитивно налаштованих людей і об'єднуватися. Громадські організації, при усіх їхніх внутрішніх суперечностях, зараз є реально дієвими майданчиками, де можна не лише захищати власні інтереси, а й підштовхнути сусіда, який стримує зміни своєю бездіяльністю.

Відсутність у генетичній пам'яті українців імперських зазіхань є перевагою в охороні

У порівнянні з козаками, які будь-яку незгоду висловлювали зброєю, свідома частина громадського суспільства сучасності має на озброєнні порівняно мирні методи, та це не применшує ані масштабу, ані значення війни, яку вона веде з головним внутрішнім ворогом - байдужістю. То ж яке майбутнє можна спрогнозувати для індустрії безпеки у разі перемоги?

Можна стверджувати, що національна українська ніша в світовій індустрії безпеки може заповнитися завдяки двом складовим — великому потенціалу вітчизняних виробників технічних засобів безпеки та не меншому потенціалу охоронної галузі. І якщо з першою складовою більш-менш зрозуміло, то друга потребує певного пояснення, в тому числі, і з історичної точки зору.

Ризикнемо знову звернутися до спірного питання української ментальності та самовизначення. Протиставити впевненому сусідському “Ми — нація переможців” ми можемо хіба що “Ми — нація непереможених” - тих, що не перемагають, не нападають, але до останнього захищаються. Але чому б не вважати відсутність у генетичній пам'яті українців імперських зазіхань конкурентною перевагою в охоронній діяльності? Охоронник-американець, для прикладу, — це завжди продукт держави, яка знає, як буде правильно, і не проти встановити свій єдино правильний порядок в усьому світі. Охоронник-українець, який зовнішньо мало від нього відрізняється, в цілому більш схильний триматися в рамках інструкцій, не претендуючи на щось більше. Це невтручання робить його ідеальним кандидатом на виконання міжнародної поліцейської функції, значення якої, безсумнівно, у наступні десятиліття зростатиме. Очевидно, що поки світ вчитиметься збалансованому соціально-економічному розвитку усіх регіонів, відбудеться не один конфлікт, а в один ряд Сирією та Сомалі стане не одна гаряча точка. У цих обставинах Україна має перспективу не лише займатися собою, а й надавати послуги з безпеки за кордоном.

Звісно, на зовнішніх ринках потрібні будуть професіонали, у підготовку яких вкладені кошти і зусилля. Якщо експорт безпекових послуг буде безсистемним, випадатиме з державної стратегії, виявити себе як успішних охоронників на міжнародній службі зможуть лише одиниці. Натомість, якщо ринок безпеки разом з іншими ринками — ІТ, аграрним — буде підштовхувати державу у напрямі модернізації, є шанси відкрити експортний напрям для охоронних послуг і значно розширити його для вітчизняної техніки.

Євроінтеграція - ще одна сфера, у якій нереалізований потенціал нашої держави може стати перевагою, а не фактором стримування. Відсутність або нерозвиненість внутрішніх правил, зокрема, на ринку безпеки, дозволяють більш легке привнесення загальноєвропейських норм на наш терени. У порівнянні з розвиненими національними системами сертифікації та стандартизації окремих країн ЄС, які сильно фрагментують єдиний ринок Європи, норми радянських часів здаються примарним бар'єром. Показово те, що саме країни Східної Європи — Румунія, Болгарія — найактивніше всотують в себе всі інновації, які пропонуються для регулювання загальноєвропейського ринку безпеки. Їх підтримує і Іспанія, яка відмовилася від внутрішніх норм на користь європейських; у цьому напрямі рухається і частина країн ЄС, що найважче переживає кризу. У цьому сенсі Україна — не хутірська околиця Європи, а допомога її розвитку як глобального світового гравця. Зайняти власне місце на карті Європи серед націй, що розвиваються, а не занепадають — хіба не про це мріяли гетьмани, коли прагнули побудувати першу демократичну державу на наших землях?

zap dol1

Цитадель на обкладинці 
Запорізька земля пережила багато: свобода незаселеного Дикого Поля змінилася важкістю мурованих стін козацьких фортець, на зміну яким після руйнування приходили розкішні садиби, щоб згодом теж зазнати спустошення. Здавалося б, парадоксально — регіон, який так довго був опорою незручної для сусідів козацької держави, зберіг лише одну споруду, що називається замком, хоч і суто захисного призначення не має. Василівський замок, до того ж, має більше відношення до занепаду козацтва, ніж до його розквіту. Постав він на території колишніх козацьких зимівників, що була подарована Василю Попову, наближеному до Катерини ІІ та Григорія Потьомкіна. Через два покоління його онук, теж Василь, розпочав будівництво вигадливої садиби. Засоби захисту — водяний рів, підземний хід — поєднувалися у замку з декоративністю: Попов-онук хотів зазіхнути на лаври Воронцовського палацу, і тому створив цілий замковий комплекс, де навіть стіни стайні скидалися на кремлівські мури. Певний час садибі щастило на власників і родове гніздо розвивалося. Василь Попов навіть задіяв свої зв'язки та кошти, щоб змінити хід прокладання залізниці і провести її через невелике містечко Василівку. Його син Юрій, затятий колекціонер, починає перетворення замку на художній музей, скупаючи антикваріат, картини, зброю, навіть створюючи цілі етнографічні експозиції. Він не тримає свою добірку під замками, а започатковує своєрідні просвітницькі заходи для місцевого населення. На початку буремного ХХ століття у замку з'являються інновації: електрика і навіть власна обсерваторія, доступ для якої мали не лише мешканці садиби, а й селяни з околиць. Але милуватися зірками завадила Перша світова війна, а згодом червона зірка революції. У дні хаосу та свавілля люмпен-пролетаріату замок-садибу було пограбовано, а огорожу розтягано на цеглу. Майстер-педагог Антон Макаренко, шукаючи місце для своєї колонії правопорушників-недолітків, побував тут у дні занепаду і зафіксував свої враження у “Педагогічній поемі”, описуючи, як там “сильно еще пахло революцией”. Запах революції виявився стійким: у розграблених замкових приміщеннях одна за одною розміщувалися установи, що не мали нічого спільного з колишньою музейною витонченістю. З початку 90-х за відновлення замку взялася громада, і хоча держава не надто охоче допомагає ентуазіастам, можливо, садиба Попова колись буде нагадувати про своє розкішне минуле.

 

 

PDR 1 02